Пам’яті Володимира Андрійовича Роменця

Ксенія АБУЛЬХАНОВА                                                                 Copyright © 2016

УДК 159.9 : 165.9

Поява нових сучасних підходів і методів аналізу історії суспільства, науки, культури залишає незмінними кращі зразки історичного дослідження, до числа яких, на підставі їхньої об’єктивності та досконалості, належить твор­чість Володимира Андрійовича Роменця. Воно виявляється не тільки актуальним, а й фунда­ментальним, перетворюється із власне історич­ного в теоретико-методологічне за умови рівня, масштабу і глибини його здійснення. Історія науки є не тільки її минулим, вона розкриває загальну стратегію її побудови й таким чином виводить до майбутнього науки, уможливлю­ючи прогнозування розвитку її пріоритетних напрямів.

Розроблений В.А. Роменцем напрям піз­нання є унікальним і по-справжньому фунда­мен­тальним, охоплюючи великі історичні пе­ріоди розвитку психологічних знань, роз­кри­ваючи закономірності цього розвитку стосовно масштабів усесвітньої психології, контексту світової культури. Особливе місце цього дос­лід­ження в низці багатьох інших історико-пси­холо­гічних вітчизняних доробок визначається тим, що вони здебільшого не виходять за рамки вивчення історії психології як науки, тоді як пошукування В.А. Роменця охоплюють прак­тично увесь процес розвитку різних, історично зу­мовлених, форм психологічних знань.

Найважливіша особливість цього напряму досліджень полягає в сутності методологіч­ного підходу, який воєдино поєднує аналіз іс­то­рії розвитку знань з історією розвитку пред­мета науки: автор пропонує власну концепцію перетворення цього предмета. Виключна особ­ливість вказаного дослідження, яка дозволяє зіставити його хіба що із працями О.Ф. Ло­сєва, полягає у широті охоплення досліджува­ного контексту, в розгляді історії психологіч­них ідей і самих явищ духовно-психологічного плану в річищі розвитку всієї культури люд­ства, історії людської творчості. І слід погоди­тися із висловом самого автора, що саме при досягненні такого культурологічного підходу і способу пізнання руйнуються рамки вузько сцієнтистського підходу до психології, відкри­вається певний універсалізм її ідей та їхня безумовна гуманістична цінність.

Розуміння і розкриття лінії формування психо­логічних знань немислимо без розкриття психологічних проблем у методології, релігії, праві, мистецтві, художній літературі, фольк­лорі, норовах, звичаях тощо. Такий широкий контекст дослідницьких узмістовлень дозволяє відшукати неперервність у процесі творчого формування ідей, виявити багатоманітні спо­соби взаємодії між науковим, філософським і художнім відтворенням психології людини.

Традиційна парадигма, згідно з якою твор­чість у певних аспектах стає предметом спеці­аль­ного психологічного дослідження, реінтер­пре­тована шляхом інтеграції В.А. Роменцем на вищому рівні аналізу історії психології і психології творчості: історія психології поста­ла як творчий процес виникнення нових ідей, а сам історико-психологічний процес – як важ­лива складова загальної культурної творчості людства.

Окреслені засадничі методологічні коорди­нати дослідження, характеризуючи його уні­кальність, дозволили автору подати струнку систему принципів пізнання і сукупність ви­рішуваних ним методологічних, історико-пси­хологічних і власне джерелознавчих завдань. За системоутворювальну В.А. Роменець оби­рає категорію вчинку як те ємне осереддя, що охоплює проблеми людської культури, те­орії й історії психології і є епіцентром системи психології і самої її історії. Вчинок як катего­рія культури має давню історію: нею, зокрема, користувалися діячі Києво-Могилянської ака­демії (С. Калиновський, Г. Кониський) і, звичайно, І.В. Ґете та Г.В.Ф. Геґель (останній особливо плідно у “Феномеології духу”). В ра­дянській психології на вчинок як логічне ядро психології звернув прискіпливу аналі­тичну увагу С.Л. Рубінштейн, представники його школи, а також наступники інших шкіл. В.А. Роменець обґрунтовує цей принцип ядра як найбільш продуктивний саме у зв’язку з культурологічним підходом. Провідна нитка його міркувань така: учинок зосереджує у своїй значеннєво-смисловій визначеності най­істотніші риси людської психіки – характер, особистість тощо. Психіка виражається і фор­му­ється у вчинках. Автор висуває й упродовж десятиліть доводить евристичність гіпотези: кожна епоха в людській культурі по-своєму тлумачить основне ядро – вчинок людини-особистості. Ця своєрідність полягає в особ­ливих акцентах, які ставляться на тому чи іншому компоненті структури вчинку.

Звідси очевидно, що у його теорії зміщення структурних акцентів учинку в історії психо­логії має величезне відкривавче значення. Воно стосується головним чином проблеми психологічного детермінізму, тобто такого пи­тання, яке доволі гостро час від часу обгово­рюється в науковій психологічній літературі. Скажімо, М.Г. Ярошевський у своїй історико-психологічній концепції проблему детермініз­му висунув на перший план. Неважко поба­чити, що в історико-психологічних розробках В.А. Роменця ця проблема залишається про­від­ною. Проте він доповнює її тією формою причинних зв’язків, яку вдало називає “де­тер­мінізмом самостворення”. Цей суперечли­вий вираз є начебто іносказанням великої філософської ідеї про діалектику свободи і не­об­хідності в житті людини.

У С.Л. Рубінштейна в його публікаціях 20-х років минулого століття ця ідея була сформу­льована як принцип “творчої самодіяльності”, а в останній праці “Человек и мир” – як принцип “самоспричинення”. Саме вчинок постає як втілення особистісної детермінації і самореалізації у його концепції. Воднораз саме вчинку надає характер пояснювальної кате­горії М.М. Бахтін. І при цій одностайності й однодумності кожен із них відводить учинку різне місце у пропонованих концепціях, роз­гля­даючи його різну функцію і роль в культурі та її найважливіших вимірах – філософсько-психологічному, особистісно-екзистенційному, культурологічному.

Оригінальність історико-психологічної кон­цепції В.А. Роменця полягає не у тому, що він повністю відходить від своїх попередників чи полемізує із сучасниками, а в тому, що зна­ходить новонезвідані аспекти у постановці і ви­рішенні вічних проблем психології, надає їм сучасного звучання, так що ці нові грані істо­рико-психологічного бачення дають змогу вия­вити і кваліфікувати факти, які до цього зали­шалися на обочині історико-наукових пошуків.

Прийнявши вчинок вихідною категорією істо­рико-психологічного процесу, В.А. Роме­нець неодноразово розкриває саму структуру вчинку в його чотирьох компонентах, послі­довно узмістовлюючи ситуаційний, мотивацій­ний компоненти, а також компоненти дії і післядії. Ця модель перетворюється ним у ключ до розкриття історичної почерговості психологічного бачення в кожну культурно-історичну епоху: ситуативний принцип домінує в ранні періоди, коли його змінює мотивацій­ний принцип, то людина саму себе бере за точ­ку відліку й покладає на себе відповідаль­ність за свою долю (специфічна проблема пси­хології Відродження – боротьба мотивів як основа самовизначення людини). Автор роз­гор­тає цілу історичну панораму для доведення цього принципу, виявляючи, що увага таких мислителів, як Б. Спіноза, Ж. Лабрюель,      Ф. Ларошфуко була прикована до різних форм мотивації (імпульсивної, емоційної, роз­судково-емоційної, розумової тощо). Дово­диться, що логічно завершальною ланкою цього періоду виявляється прийняття рішення як вихід із боротьби мотивів і досягнення єд­ності розуму та волі.

Вчинок постає як найбільш релевантний спе­цифіці психологічних знань спосіб і кате­горія його теоретизації, що цікаво й переконли­во показано через аналіз різних напрямів пси­хо­логічної науки (гуманістичної психології, радянської психології як гуманістичної за своєю спрямованістю тощо). Вчинковий прин­цип дозволяє із зовсім іншого, власне оригі­нального, погляду переглянути традиційно категоризовані психологічні проблеми, по­няття, виявити нові смисли у розвитку самих психологічних знань. Особливо важливо від­значити зв’язок психологічного й морального витоків людини, що реально відкривається цим принципом, адже ці витоки штучно роз’єдну­валися сцієнтистськими тенденціями у роз­витку відповідних наук і галузей знань.

Найбагатшою конкретикою історії і форм культури насичений той напрям історико-психологічного дослідження автора, що спи­рається на порівняльно-історичний метод і розкриває історичну зміну предмета психології в різних регіонах світу в зв’язку з культурою того чи іншого народу. Мовиться про пано­рамне дослідження проблем тотему і спільності у первісному способі життя і світосприйманні, ритуалу як вчинку у Давньому Китаї, Нірвани-Каму в індійській психології (як способів по­долання нестримної чуттєвості), а також низки інших світоглядно-психологічних форм, у яких здійснюються ті чи інші абстракції, розстав­ляючи смислові акценти в духовно-екзистен­цій­них параметрах буття людини, розв’язуючи його суперечності (універсального й індивіду­ального, страждального й звільненого, інте­лектуального й морального тощо).

В.А. Роменець не тільки аргументує методо­логічні засновки своїх багаторічних досліджень, а й створює саму історію психології, концеп­туалізуючи її у рефлексивному світлі своєї гіпотези вчинку. Мова цієї гіпотези (структура вчинку як модель) перекладається в конкретні поняття, що виражають історично зумовлені певні проблеми. Виявлена автором сукупність цих проблем у їхньому послідовному розкритті створює основну композицію історії всесвітньої психології. Концептуально він відстежує за­кономірність виникнення саме цих проблем в ту чи іншу епоху, що є беззаперечним доведен­ням гіпотези. Тут слушно відзначити надзви­чайно глибокий рівень узагальнення, що вияв­ляє себе у визначенні провідних проблем історії психології в наступності класичних епох філо­генезу. Перед читачем в історичній черговості постають також такі вузлові проблеми психо­логії, як предки й нащадки, вчинок і звичай, людське і вселюдське, мікрокосмос і макрокос­мос, душа і Бог, я та інший, страждальність і самодостатність, теоретичний розум і прак­тичний глузд (використовуючи філософську термінологію, зокрема – І. Канта), природне і культурне (або біологічне і соціальне).

Останнє коло питань, що обговорюється у багатотомних публікаціях В.А. Роменця з історії всесвітньої психології, стосується за­гальних основ буття психічного і того, як воно тлумачиться відносно цих основ. Відповідно до періодизації історії всесвітньої психології, перший період був названий автором періодом субстанційності, коли психіка тлумачиться стосовно сутнісних підвалин буття, зокрема, як можливість її збереження у вічності; дру­гий період (відповідно до етапу мотивації) наз­ваний феноменологічним, себто таким що від­ображає внутрішнє мотиваційне боріння людини, протиборство мотивів за можливість доміну­вання; і третій, пов’язаний з характером опанування світу, який охоплює компоненти вчинку – дію і післядію, був ним названий періодом освоєння.

Цикл досліджень В.А. Роменця завершу­ється проблемою предмета і принципів істо­рико-психологічного дослідження. Залишаючи осторонь окремі питання цієї методології, хоча вони відіграють значну роль у побудові історії всесвітньої психології, зазначимо, що цей схематичний виклад авторської методології ще не розкриває повністю фундаментального твор­чого внеску В.А. Роменця в історію психології. Йдеться про створення історії всесвітньої психології як такої. Вибудуваний величезний історико-науковий фундамент, який охоплює історію саме всесвітньої психології. Вперше введені у науковий обіг нові нашарування пси­хологічної спадщини, наприклад, психологія міфологічного періоду, яка постала переважно як предмет етнічної або історичної психології, підняті проблеми психології патристичної, при­чому в трактуванні її не тільки зарубіжни­ми, а й вітчизняними корифеями. Вперше з такою повнотою в публікаціях В.А. Роменця представлені східна і близькосхідна психоло­гія. І знову ж таки вперше з такою глибиною й фундаментальністю оприявнена вся історія психології від Стародавнього світу до XX століття включно. Окрім того, українським мислителем новостворена загальна теорія істо­рико-психологічного процесу, тобто здійснено послідовне проведення принципу вчинку через всю історію психології. Примітно, що у першій книзі (Історія психології. – К., 1978) цей принцип був віднесений тільки до психології XIX і XX століть. У підсумку історія психоло­гії (у шести частинах) становить не тільки надзвичайно широкий компендіум для осяг­нення скарбниці світової психологічної думки, а й, що не менш важливо, пробуджує творчі міркування психолога.

Окремо вкажемо на практичне значення праць В.А. Роменця з історії психології. Його публікації сьогодні сприяють поглибленому вивченню історії психології, тим більше, що автор інтелектуально обійняв велику кількість джерел, мало доступних для вивчення, і до нього зовсім не опрацьованих. На превеликий жаль, при житті масштабність й одночасно глибина концепції надзвичайно талановитого психолога ХХ століття не була ні належним чином оцінена, ані навіть осягнена розумом (як це часто-густо буває в історії великих відкриттів великих художників). Тому вже немає можливості запитати його про деякі незаповнені лакуни його концепції. Наприк­лад, чому автор книг з історії психології не зав­ж­ди приділяв увагу теоріям, які реалізу­вали природничо-наукову основу пояснення психічних феноменів (це стосується переважно історії психології XX ст.)? Чому залишився нерозкритим особистісний підхід, хоча його сутність вочевидь повною мірою присутня в ка­тегорії вчинку.

Читач, який звик відносити період культури Київської Русі, арабську класичну культуру, зокрема науку, до середньовіччя, буде здивова­ний, якщо знайде відповідні розділи в книзі, присвяченій епосі Відродження (хоча в науко­вій літературі іноді зустрічається термін “му­сульманський ренесанс” (М. Мец), а М. Кон­рад (відомий сходознавець) розширено тлу­мачить Східний ренесанс і не пов’язує його безпосередньо з появою буржуазних стосун­ків). Одначе саме виникнення питань, бажання продовжити міркування і дослідження свідчать про глибокий і стимулюючий думку сучас­ників, та й, мабуть, дослідників наступного покоління, характер наукової спадщини В.А. Ро­менця.

В.А. Роменець своїми багаторічними дос­лідження виконав воістину титанічну працю. Такі праці створюються, як правило, колекти­вом авторів, хоча тоді зустрічаються різнобій тлумачень і труднощі стиковки позицій. Прав­диво буде сказати, що він створив оригінальну операційну модель історії всесвітньої психо­логії, надавши їй культурологічного характеру й смислу. Концепція історії визначення пред­мета і принципів історико-психологічного дос­лідження виявляється сьогодні методологією вищої міри цілісності, цінності і плідності.

Переклад з російської Петра М’ясоїда.

Надійшла до редакції 4.04.2016.

Стаття надрукована у перекладі англійською мовою в ж. "Психологія і суспільство": 2016. – №2 – С. 6-9.