[ПСИХОЛОГІЯ І СУСПІЛЬСТВО ]
Головна » 2016 » Липень » 8 » Анатолій Фурман. Володимир Роменець як архітектор методології гуманітарного пізнання. Частина 2
09:27
Анатолій Фурман. Володимир Роменець як архітектор методології гуманітарного пізнання. Частина 2

Принцип, підхід, метод і спосіб як базові форми методологування у творчості В.А. Роменця

Серед методологів системомиследіяльнісного табору (див. [31]) побутує переконання, що «Діалоги» Г. Галілея, «Трактат про світло» Р. Де­карта, «Прин­ципи» І. Ньютона, роботи із спеці­­альної та загальної теорій відносності А. Ейн­штейна – це методологічні, а не наукові праці, адже найваж­ливішим у них є не «науковий результат, не нове знання, а формування і де­монстрація нових методів, нових форм і схем організації пізнання»; тому вони «використову­ва­лися сучасниками-колегами не у ролі підруч­ників, а як взірці досліджень щораз нового типу, тобто в оргдіяльнісній функції, і лише згодом, у структурах підготовки, доводилися до серій­ного стану онтологічних тверджень» [4, с. 118].

Для нас очевидно, що філософсько- та історико-психологічні праці В.А.  Роменця, передовсім «Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании» [34], розділи підручника «Основи психології» [16], «Історія психології ХХ століття» [15] і, звісно, автореферат докторської дисертації «Предмет і принципи історико-психологічного дослідження» [17]), теж є більшою мірою методологічними, ніж власне науковими. Пояснення цьому фокусується навколо методологічного осереддя його творчого шляху в науці і філософії: предметно обґрунтовані принципи становлення історико-психологічного знання для побудови історії всесвітньої психології організуються у парадигмальному форматі культурно-гуманістичного підходу, зреалізовують метод учинкової діалектики як еталон раціонального пізнання в гуманітаристиці для учнів і наступників, пропонуючи водночас як дослідницькі канони способи постановки і вирішення найскладніших проблем: творчості, вчинку як логічного осередку історико-психологічного дослідження, життя і смерті в буттєвій особистісній екзистенції, канонічної психології як шляху до мудрості сходинками екстатичного буття та ін. (див: [22]).

В останньому випадку отримуємо чотири засадничих форми методологічної організації дослідницької діяльності українського достойника – принцип, підхід, метод, спосіб, якими наскрізно пронизана вся тканина і теоретичних побудов, й емпіричних оприявнень та фактуальних аргументацій. Примітно, що вчений вживає ці форми упрозорення історико-психологічного процесу людства не тільки і не стільки за їх найвищим філософським призначенням, а й у значеннєво-смисловій схожості, з одного боку, й у структурно-функціональній і формотворчій відмінності – з другого, причому на максимально широко рефлексивному горизонті власної проблемно-діалогічної свідомості. Загалом, на наше переконання, є підстави констатувати унікальність ідеальної сфери смислопотоку Роменцевої свідомості, котра, обіймаючи буттєво всеохватне і полідіалогічно напружене поле канонічної миследіяльнісної присутності самого вченого-мислителя у світі і цього світу в його повсякденній психодуховній екзистенції, водночас забезпечує не лише детальне відображення історико-психологічного процесу в розвитку людства, а й породження сенсів, значень, цінностей, актуалізацію й удіяльнення пізнавальних, почуттєвих, інтенційних, інтуїтивних та інших психоформ (скажімо, особистісних переживань, думок чи знань), нарешті уможливлює розвій критичного і творчого рефлексування в актах самоусвідомлення, Я-концептуалізації, самопізнання і самотворення (див. [28]).

Зазначене промовисто підтверджує структуру і зміст, тематизми і методологеми, концепти та епістеми докторської доповіді В.А. Роменця. Та й обґрунтування предмета і принципів міжнаукового дослідження культурно-гуманістичного спрямування від самого початку становить неабияку за складністю методологічну проблему, у відшуканні способів і форм постановки, розв’язання і витлумачення якої він не йде протореним шляхом. Укаїнський мислитель лише відштовхується від відомих напрацювань М.М. Бахтіна, С.Л. Рубінштейна, М.Г. Ярошевського та інших філософів і науковців та створює ті організаційно-мисленнєві схеми й моделі (передусім «учинку як логічного осередку ІВП», етапів та особливостей перетворення її предмета, тобто визначення істотних зсувів у «роз’ясненні природи психічного та його місця у світі» й на цьому підґрунті «встановлення культурологічної періодизації» цієї інтегральної наукової дисципліни тощо), котрі являють собою сучасний «кістяк» історико-психологічної науки, точніше – своєрідну світоглядну мапу, що визначає культурно найважливіші та найгуманніші дослідницькі маршрути для нинішнього й майбутніх поколінь науковців. Отож фактично мовиться про ІВП як про нову світоутворювальну схему, яка, охоплюючи у своїх численних розгалуженнях різнозасадниче (в тому числі персоніфіковане, інтуїтивне) знання з усіх сфер і сегментів людської діяльності, низку теоретичних концепцій (творчості, історичної психології, життєвого шляху людини, джерел людського буття) і принципи систематизації багатющого історико-психологічного матеріалу, все ж вибудувана талановитим ученим на першозасновках і винятково у рамках новоствореної ним форми організації гуманітарного пізнання.

Методологічна організація рефлексивної миследіяльності В. А. Роменця у визначенні предмета історико-психологічного дослідження є не просто логічно обґрунтованою ідеалізацією історично розлогої дійсності людства із позицій дедуктивного методу пізнання. Вона становить окремий взірцевий спосіб структурно-функціонального об'єднання різноякісних знань із всеможливими засобами раціогуманітарного пошукування (від мисленнєвих операцій та емпіричних удіяльнень до схематизмів і понятійно-категорійного апарату сучасної науки). Сам Володимир Андрійович вельми скромно визначає це як головне завдання – «розроблення комплексу методологічних прийомів вивчення джерел історико-психологічних знань для періодизації і створення ІВП» [17, с. 8]. Насправді маємо відкриття однієї із найфундаментальніших, порівняно з наявними, методологічних схем дослідження, що постає із предметного осереддя філософсько-психологічних розмірковувань мислителя та взаємодоповнює:

а) еволюцію, розвиток, формування психологічних знань та їх формовираження у фольклорі, мистецтві, релігії (теології), праві, медицині, філософії, науці;

б) форми і види творчості як важливого каналу розкриття психологічної природи людини, її культурний поступ, витоки і трансформації психологічних ідей в історії людства;

в) поступальне тлумачення природи психічного та його місця у світі, що уможливлює виокремлення провідних тенденцій у визначенні предмета психології;

г) методологему логічного переходу об’єктивного і суб’єктивного як процесної хвилі становлення, визначення і формування психічного у зв’язку з учинковим осередком, котрий підлягає історико-психологічним зрушенням у різних регіонах світу;

д) утвердження єдності предмета і принципів історико-психологічного дослідження, що в підсумку дало змогу вперше визначити культурологічну періодизацію ІВП як базис для побудови довершеної моделі історико-психологічного процесу.

Для В.А. Роменця принципом є керівне положення, що має самодостатню цінність в ідеальній площині поперемінно пульсуючих у його свідомості теоретизування (з’ясування сутності та особливостей «поведінки» предмета пізнання) і методологування (вибір і застосування на цьому шляху до прихованих таємниць предмета форм, методів, способів, засобів та інструментів мислення і діяльності). Так, засадничим у побудові ІВП, безперечно, є вчинковий принцип, що дає змогу «побачити логічну структуру психології, вибудувати її систему, вказує на шлях становлення психології як самостійної науки із її психологічними закономірностями. Зрозуміти історично усвідомлювані форми вчинку означає осмислити якісно відмінні етапи становлення самої психології, зрозуміти її історію» [17, с. 10]. Крім цього першозасадничого принципу, дослідник відрефлексовує принаймні ще два четвертинних концентри принципів, що відображають базові характеристики предмета пізнання й зорієнтовують його в актуалізованому історико-психологічному матеріалі, утворюючи своєрідний стартовий майданчик аналізування, пояснення, витлумачення, керівництва до вчинкового миследіяння і самовизначення в океані уявлень, поглядів, фактів, різнодосконалих знань. Перший концентр становлять принципи загальної періодизації ІВП, що концептуалізують усю сферу Роменцевого дослідження (завжди наявна кореляція із сутністю, котра зберігає існування психіки; феноменологічна зміна форм психічного рухається до виявлення своєї справжньої сутності; психіка розгортає себе в освоєнні світу й водночас пізнає себе у цьому освоєнні та формує настанову на самотворення). Другий концентр охоплює принципи вчинкової періодизації ІВП – ситуативний, мотиваційний, учинково-діяльний, післядіяльний – як ті логічно та структурно обґрунтовані моменти-складники вчинку, що позначають основний зміст головних етапів розвитку психології; причому кожний її історичний рівень «має свої акценти в цій структурі вчинку, а їх зсув визначає в найсуттєвіших рисах зміст, значення історії психології, передусім перехід до нової позиції бачення предмета, з якого поле даної дисципліни відкриває своє зростаюче багатство» [17, с. 11]. Зокрема, ситуаційний бік учинку представлений у міфологічній психології, психології Стародавнього світу і середніх віків (див. [12]), мотиваційний визначає головні віхи становлення психології від епохи Ренесансу до Просвітництва включно (див. [13]), дієвий і післядієвий стають найважливішим фокусом у вивченні психології ХІХ – ХХ століть  (див. [14], [15]).

Відтак учинок і його оргфункціональна структура цілком слушно використовуються В.А. Роменцем як логічний осередок методологування саме тому, що як подієва буттєвість, себто як реальна суб’єктна присутність людини у світі й зреалізована унаявленість світу в психосфері людини, і воднораз як психодуховний феномен названої взаємоприсутності він є осереддям, або згустком перебігу-перетворення психічного в культурно-історичній динаміці розвитку людства. Опрацьована Володимиром Андрійовичем ієрархічно самодостатня система принципів історико-психологічного дослідження, задаючи основоположення для спрямованого поступу вперед в організації гуманітарного пізнання, конкретизує його мислесмисловий горизонт свідомості як методолога базовими ідеальностями, котрі згодом, у метасистемі ідей, принципів та нормативів рефлексивного пошукування, утворюють і культурно-історичний підхід, і метод учинкової діалектики.

Методологічний підхід у філософії чи науці – це певна стратегія пізнання як більшою чи меншою мірою збалансований набір прин­ципів і нормативів рефлексивно здійснюваного теоретизування, що визначає спрямованість індивідуальної та колективної миследіяльності, зумовлену проблемним полем свідомості дослідника (утрудненнями на шляху задоволення пізнавальної потреби, неможливістю досягнути мети пошуку у відомий спосіб тощо). Цей підхід, засвідчуючи особисту визначеність дослідника у виборі спрямованості теоретичної чи практичної роботи, присутній у його мисленні й удіяльненнях як у рефлексованому вигляді (переважно на етапі становлення під час опрацювання відповідних засобів і методів), так і в невідрефлексованому (у період усталеного, епістемно незмінного функціонування), і нарешті осідає у багатосегментних раціональних знаннях, історії і теорії мислення.

У цьому аналітичному розрізі культурно-історичний підхід В.А. Роменця, на думку М.С. Гусельцевої (див. [3]) та П.А. М’ясоїда (див. [6], [9]), є постнекласичним, зважаючи на трьохаспектну методологічну оптику, обґрунтовану у філософській концепції теоретичного знання В. С. Стьо­піна (класична, некласична і постнекласична типи раціональності; див. [35]). Основними рисами цього підходу є: «ко­мунікативність концепції, категорійна мережа, культурологічний та антропологічний методологічні формати, взаємна доповнюваність мікро- і макро­аналізів, діалектика універсального та унікального», подолання дилеми монізму і плюралізму як взаємозалежне функ­ціонування двох дослідницьких стратегій і, нарешті, «можливість долучити до живої канви знання праці мислителів як різних культур та історичних епох, так і налагодити переспів ідей між ними і сучасниками…» [3, с. 102–103].

Вочевидь, є підстави констатувати високу складність зреалізованого вченим, як він сам його називав, культурно-історичного чи культурно-гуманістичного підходу до ІВП, котрий, окрім окреслених принципів і методологічних нормативів (за допомогою категорії вчинку, взятої як пізнавальне знаряддя), дає змогу так вести дослідження, що воно розгалужується від стовбура до крони за параметрами ситуації, мотивації, вчинкової дії, рефлексії і пускає нові пагони аналізу: уні­кальне виявляє себе через універсальне, а змістове розмаїття безкраїх горизонтів психодуховної феноменології людського буття виявляється структурованим єдиною логікою понятійно-категорійної організації охопленого психологічного матеріалу. Проте, виходячи з обґрунтованого нами раніше (див. [10, с. 108–116; 11, с. 7–14]), «винятковою вагомістю характеризуються не лише напрацювання В.А. Роменцем значних історико-психологічних тем у контексті вселюдської культури та створена ним метатеорія вчинку, а й чи не першочергово шлях-метод, котрим він рухався від теорії творчості та історії всесвітньої психології до психософії вчинку й теорії ка­нонічної психології…” [20, с. 8].

Якщо говорити про постання методу вчинкової діалектики як форми методологування (див. [21]) порівняно із формоузмістовленням учинкового принципу, то його формування «не може збігатися ні з наявною в нашому розпорядженні сумою знань про предмет, ні з будь-яким окремо взятим принципом, ані навіть із сукупністю принципів. Адже сукупність принципів – це, образно кажучи, лише палітра художника. Фарби її мають бути перенесені на полотно так, щоб вийшов упіз­нава­ний нарис натури (предмета)…» [5, с. 209]. Водночас у самодостатньому дослідницькому вжитку будь-який підхід, причому й культурно-історичний як один із найскладніших і найевристичніших, ще не гарантує успіху. Тим більше, що головним для В.А. Роменця було досягнути мети – здобути потрібний продукт, а саме нову схему оргучинкового здійснення гуманітарного пізнання, і на її основі створити теорію історико-психологічного процесу. І тут справді вирішальну роль починають відігравати знання психологічного змісту, адекватного предметові миследіяння. Тому й у творчості Володимира Роменця авторський метод вихідно являє собою систему знань про принципи і підходи здійснення як пізнання, так і будь-якого інтелектуального прак­тикування. Хоча зрозуміло, що таке знання не може бути повним, причому чим більше вчений заглиблювався в рамках зреалізованого ним підходу в сутність і формовияви предмета дослідження, тим масштабнішим і змістовнішим ставало проблемне поле епістемного протистояння знання й незнання, розуміння й невідання, міркування й неусвідомлення, рефлексії та інтуїції у мережеві ідеалізацій і смислоформ його поліінтенційної проблемно-діалогічної свідомості.

Отже, головне в методі вчинкової діалектики – це те, що він теоретично визначає загальне спрямування історико-психологічного дослідження, засадничі віхи у форму­ванні уявлення про об’єкт пізнання та його багатоаспектне упредметнення, межі і характер інтер­претації здобутих вислідів творчої праці. Виняткова значущість цього методу полягає не тільки в тому, що він сутнісно за способом теоретизування є філософським, а й у тому, що його історично змінне, інваріантне узмістовлення виявляється психологічним, культурно-гуманістичним. Безперечно, що метод такого рівня софійності передбачає ґрунтовне знання сутності та особливостей предмета і філософії, і психології, й історії, і культурології, здатність інтелектуально накреслити логічно несуперечливий ескіз їх взаємозбагаченого конфігурування, виокремити з низки інших упредметнень і деталізувати їхні окремі частини, й головне – визначити можливості та обмеження цієї ескізно оформленої епістемної психокультурної картини у певному наборі засновків, принципів, базових положень. Із цим завданням, як слідує із творчої спадщини В.А. Роменеця, вчений упорався повною мірою, залишивши наступним поколінням науковців учинкову схему організації гуманітарного пізнання як канон методологічного мислення і взірець досконалої дослідницької діяльності.

Одночасно ще однією важливою формою методологування цього працелюба безмежної духовної культури української нації і людства є спосіб, котрий, уконкретнюючи і навіть прагматизуючи варіантні нормоузмістовлення вчинкового принципу, культурно-історичного підходу і методу вчинкової діалектики, становить такі вчинкові миследіяння й відповідно систему пізнавальних прийомів, які уможливлюють здійснення історико-психологічного дослідження грандіозної культурознавчої масштабності і повноти психологічного матеріалу. Цей спосіб, по-перше, використовується за його безпосереднім методологічним призначенням – організує дослідницьку, викладацьку і психософську практику повсякдення, що приводить до реального досягнення мети – до побудови фундаментальної метатеоретичної системи, сегментними утвореннями якої є теорії творчості, вчинку, історико-психологічного процесу, психософії як моделі людського буття;  по-друге, він слугує рефлексивним знаряддям, засобом і в окремих логіко-пізнавальних процедурах навіть інструментом учинково організованого й діалектично здійснюваного мислення, а відтак – і філософського та прикладного методологування. У підсумку набір способів – од «психічного як своєрідного способу самовідображення світу» до «вчинкового способу людського буття» й освоєння особою світу і самої себе й, насамкінець, до «практики як вчинкового способу існування людини у світі і світу в людині» – у творчості Володимира Роменця цілком закономірно стає практично акцентуйованою, реконструйованою формою утвердження методу вчинкової діалектики.

 

Висновки

1. Методологія гуманітарного пізнання сьогодні – малодосліджений таємничий світ, котрий у взаємодоповненні і цілісності охоплює принаймні чотири сторони: а) вчення про логічну організацію і структурно-змістову динаміку, принципи і нормативи, методи і засоби діяльності; б) систему раціональних знань про форми, методи, способи рефлексивного мислення й учин­кового діяння в єдності із сукупністю норм та інструментів різнорівневого методологування; в) сферу миследіяльнісно центрованих пізнання, критики, творення і рефлексії, що інтегрують усі типи і стилі мис­лення у формі такого новоутворення, як методологічне мислення, крізь оптику якого задається увесь світ; г) пер­соніфікований спосіб життя, тип проблемно-рефлек­сивного екзистенціювання, за якого самопродукуються методологічні мислення і відношення, що циркулюють ситуаційно щоразу заново від проблематизації до проектування і назад як складне практичне мистецтво мислезреалізування (докладніше див. [29]).

2. Одним із першовідкривачів нового материка методології гуманітарного пізнання як малопізнаного багатопроблемного світу є видатний український філософ і психолог Володимир Андрійович Роменець, творчий шлях якого позначений неординарними, проте малоосвоєними й, тим більше, малоопрацьованими, культурно вагомими здобутками і відкриттями. Він – не лише самодостатній, потужний, непересічний теоретик-гуманіст, а й, щонайважливіше, яскравий, послідовний і продуктивний методолог, котрий своїм самопізнанням освоїв новий шлях розвитку наук про людину – вчинково-канонічну схему організації гуманітарного пізнання як рефлексивну миследіяльність особливого – психософійного – типу. Тому справжнє освоєння цього Роменцевого материка ще попереду.

3. В.А. Роменець є Архітектором методології гуманітарного пізнання  у тому розумінні, що саме він як обдарований мислитель і талановитий науковець створює нову – оригінальну, логічно струнку, евристичну – схему здійснення інтелектуальної творчості донині небаченої повноти і досконалості. Психософійне осереддя цієї схеми, тобто унікального шляху пізнання-творення, становить учинково-канонічна організованість його миследіяльності, котра, поєднуючи вкрай різноликий матеріал духовної культури людства розумово й оргдіяльно, логічно й історично, теоретично й методологічно, розуміннєво і практично, являє собою «зародок» нового порядку чи способу розвиткового функціонування соціогуманітарних наук і, щонайперше, психології з її головним упредметненням – «життям, взятим у процесі розвитку» – та «золотим фондом» – понятійно-категорійним апаратом. У цьому рефлексивному розрізі визначення академік Володимир Роменець, безперечно, – еволюціонер, котрий переосмислює творчу спадщину інших відомих філософів і науковців, але так само безсумнівно він є революціонером, причому надміру відповідальним, прискіпливим до деталей продуманого та виголошеного і воднораз незмінно толерантним на проторених ним самим шляхах до істини в царині методології культурно-історичного спрямування, психосоційного духу і творчого способу життя. 

4. Найбільш відомі і широко цитовані філософсько- та історико-психологічні праці В.А. Роменця є методологічними, а не власне науковими, що підтверджує відомий факт їхнього використання учнями, наступниками і прибічниками як схем чи засобів професійного методологування. І це закономірно, зважаючи на те, що вони містять формування та демонстрацію нових форм і методів гуманітарного пізнання, а тому застосовувалися і застосовуються нині як взірці досліджень нового типу, тобто в суто оргмиследіяльнісній функції. Це переконливо підтверджують, з одного боку, принцип, підхід, метод, спосіб як засадничі форми методологічної організації дослідницької діяльності вченого, якими наскрізно пронизана вся тканина його теоретичних побудов та емпіричних вислідів й аргументацій, з іншого – структура і зміст, тематизми і методологеми, концепти та епістем його докторської доповіді (1990 рік). Інакше кажучи, академік Роменець створює такі методологічні схеми і моделі, які у взаємодоповнення становлять фундамент сучасної історико-психологічної науки і водночас логічно організовані як своєрідна світоглядна мапа, що визначає культурно найважливіші та найгуманніші дослідницькі маршрути для теперішніх і майбутніх поколінь науковців. Саме учинок у його оргфункціональній структурно-канонічній побудові й категорійній визначеності є логічним осередком проблемно-діалогічного методологування, котре центрується на перебігу-перетворенні психічного в культурно-історичній динаміці розвитку людства. Безкраїй мислесмисловий горизонт свідомості цього вченого-інтелектуала як непересічного методолога переповнений базовими ідеальностями і мислесхемами, які згодом у метасистемі ідей, принципів і нормативів рефлексивного пошукування, утворюють і культурно-історичний підхід, і метод вчинкової діалектики.

Перспективними напрямами застосування вчинково-канонічної схеми організації пізнавальної творчості філософів і науковців у проблемному полі сучасної гуманітаристики є: а) подальша розробка циклічно-вчинкового підходу (див. [26], [27], [30]), що виявив свою евристичність в реконструкції повних парадигмальних циклів колективної пізнавальної творчості у сфері науки, гри як учинення, творчого шляху Імре Лакатоша як відомого методолога науки та ін.; б) обґрунтування чотирипоясової схеми мислевчинення як форми методологічного мислення та інструменту методологування, а також її різнобічна апробація у «живому» соціогуманітарному дискурсі; в) створення серії нових методологічних, у тому числі парадигмальних, план-карт дослідження як одного з  найдосконаліших інструментів теоретичного і прикладного методологування (див. детально роботу О.Є. Фурман, у якій уперше вивчається інноваційно-психологічний клімат освітньої організації та його параметри [36]); г) постання психософії свідомості як найвищої форми і воднораз рамки людської буттєвості, ковітально організованої як акт взаємоприсутності людини  і світу за канонами мудрості вчинення та ін.    

 

 

  1. Академік В.А. Роменець: творчість і праці: зб. ст. / упоряд. П.А. М’ясоїд; відп. ред. Л.О. Шатирко. – К.: Либідь, 2016. – 272 с.
  2. Вчинкова психологія: історія і сучасність: матеріали міждисц. круглого столу з нагоди 90-річчя від дня нар. проф. В.А. Роменця, 20 травня 2016 року / за ред. І.В. Данилюка. – К.: Логос, 2016. – 105 с.
  3. Гусельцева, М. Культурно-історичний підхід В.А. Роменця: ідея культури та ідеї в культурі [Текст] / М. Гусельцева // Психологія і суспільство. – 2011. – № 2. – С. 92–104.
  4. Копилов, Г. Про природу «наукових революцій» [Текст] / Г. Копилов // Психологія і суспільство. – 2010. – № 2. – С. 113–127.
  5. Лапонов, М. Філософія як наука. Основи філософської методології [Текст] / М. Лапонов, В. Коміссаров // Система сучасних методологій: [хрестоматія у 4-х томах] / упоряд., відп. ред., перекл. А.В. Фурман. – Тернопіль: ТНЕУ, 2015. – Т. 1. – С. 220–222.
  6. М’ясоїд, П.А. Курс загальної психології [Текст]: підручн.: у 2 т. /  П.А. М’ясоїд. – К.: Алерта, 2011. – Т.1. – 496 с.; 2013. – Т.2. – 758 с.
  7. М’ясоїд, П. Метатеоретичний аналіз у психології [Текст] / П. М’ясоїд // Психологія і суспільство. – 2009. – № 4. – С. 54–82.
  8. М’ясоїд, П. Наука і практика у роботі психолога [Текст] / П. М’ясоїд // Психологія і суспільство. – 2004. – №3. – С. 5–74.
  9. М’ясоїд, П.А. Психологічне пізнання: історія, логіка, психологія [Текст] /  П.А. М’ясоїд. – К.: Либідь, 2016. – 560 с.
  10. Психологія вчинку: Шляхами творчості В.А. Роменця: зб. ст. / упоряд. П.А. М’ясоїд; відп. ред. А.В. Фурман. – К. : Либідь, 2012. – 296 с.
  11. Психологія і суспільство: Спецвипуск, присвячений 85-й річниці з дня народження Володимира Андрійовича Роменця. – 2011. – №2. – 190 с.
  12. Роменець, В.А. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження [Текст]: навч. посібник. – К.: Либідь, 2005. – 916 с.
  13. Роменець, В.А.  Історія психології: ХVІI століття. Епоха Просвітництва [Текст]: [навч. посібник] / В.А. Роменець. – К.: Либідь, 2006. – 1000 с.
  14. Роменець, В.А. Історія психології: ХІХ – початок ХХ століття [Текст]: навч. посібник / В.А. Роменець. – К.: Либідь, 2006. – 832 с.
  15. Роменець, В.А. Історія психології ХХ століття [Текст]: навч. посібник / В.А. Роменець, І.П. Маноха. – К.: Либідь, 1998. – 992 с.
  16. Роменець, В.А. Постання канонічної психології [Текст] / В.А. Роменець // Основи психології: підруч. / за заг. ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. – 6-е  вид., стер. – К.: Либідь, 2006. – С. 605–621 (1-вид. – 1995 р.).
  17. Роменець, В.А. Предмет і принципи історико-психологічного дослідження [Текст] / В.А. Роменець // Психологія і суспільство. – 2013. – № 2. – С. 6–27.
  18. Татенко, В.О. Володимир Андрійович Роменець (1926–1998): життя як вчинок і подія  [Текст] / В.О. Татенко, Т.М. Титаренко // Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття: навч. посіб. – К.: Либідь, 1998. – С. 7–37.
  19. Фурман, А.А. Засадничі форми методологування у творчості В.А. Роменця [Текст] / А.А. Фурман // Вчинкова психологія: історія та сучасність: матеріали міждисц. круглого столу з нагоди 90-річчя від дня нар. проф. В.А. Роменця, 20 травня 2016 року / за ред. І.В. Данилюка. – К.: Логос, 2016. – С. 35–38.
  20. Фурман, А.В. Володимир Роменець як методолог психософійного духу [Текст] / А.В. Фурман // Психологія і суспільство. – 2011. – № 2. – С. 7–14.
  21. Фурман, А.В. Ідея і зміст професійного методологування [Текст]: моногр. / А.В. Фурман. – Тернопіль: ТНЕУ, 2015. – 362 с.
  22. Фурман, А.В. Методолог – професія майбутнього [Текст] / А.В. Фурман // Психологія і суспільство. – 2016. – № 1. – С. 16–43.
  23. Фурман, А.В. Методологічне обґрунтування багаторівневості парадиг­мальних досліджень у со­ці­альній психології [Текст] / Анатолій В. Фурман // Психологія і суспільство. – 2012. – №4. – С. 78–125.
  24. Фурман А.В. Методологія парадигмальних дос­ліджень у соціальній пси­хології [Текст]: [моногр.] / Ана­толій Васильович Фур­­ман. – К.: Інститут політ. і соц. пси­хології; Тернопіль: Економічна думка, 2013. – 100 с.
  25. Фурман, А.В. Наука і практика у роботі психолога, соціолога: між правдою і лукавством [Текст] / А.В. Фурман // Психологія і суспільство. – 2004. – С. 7–12.
  26. Фурман, А.В. Оганізаційно-діяльнісні ігри у вищій школі [Текст]: [моногр.] / Анатолій В. Фурман, Сергій Шандрук. – Тернопіль: ТНЕУ, 2014. – 272 с.
  27. Фурман, А.В. Парадигма як предмет методо­логічної рефлексії [Текст] / А.В. Фурман // Психологія і суспільство. – 2013. – №3. – С. 72–85.
  28. Фурман, А.В. Свідомість як рамкова умова методологування у соціогуманітаристиці [Текст] / А.В. Фурман // Психологічні засади розвитку, психо­діагностики та корекції особистості в системі непе­рервної освіти / за наук. ред. Томчука М.І. // Зб. мат. Подільської н.-пр. конф. – Вінниця: КВНЗ “Вінницька академія неперервної освіти”, 2016. – С. 147–156.
  29. Фурман, А.В. Світ методології [Текст] / А.В. Фурман // Психологія і суспільство. – 2015. – № 2. – С. 47–60.
  30. Фурман, А.В. Сутність гри як учинення [Текст]: [моногр.] / Анатолій В. Фурман, Сергій Шандрук. – Тернопіль: ТНЕУ, 2014. – 120 с.
  31. Георгий Петрович Щедровицкий / [под. ред. П.Г. Щедровицкого, В.Л. Даниловой]. – М.: Росс. полит. энц-я (РОССПЭН), 2010. – 600 с.
  32. Кун, Т. Структура научных революций [Текст] / Томас Кун; пер. с англ. / сост. В.Ю. Кузнецов. – М.: ООО «Изд-во АСТ», 2002. – 608 с.
  33. Лакатос, И. История науки и её рациональные реконструкции [Текст] / И. Лакатос // Структура и развитие науки. Из Бостонских исследований по философии науки. – М.: Прогресс, 1978. – С. 203235.
  34. Роменец, В.А. Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании. Изд. 2-е [Текст]  / В.А. Роменец. – К.:  Либідь, 2003. – 232 с.
  35. Стёпин, В.С. Теоретическое знание: структура, историческая эволюция [Текст]: [моногр.] / В.С. Стёпин. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 744 с.
  36. Furman O. Ye. The innovative psychological climate: its scope, structure and parameters / Oksana Ye. Furman // Problems of Psychology in the 21 st. Century. – 2015. – Vol. 9, No.1. – P. 14–19.

 

Надійшла до редакції 11.05.2016.

Стаття опублікована англійською мовою в журналі «Психологія і суспільство» 2016. – №2. – С. 10-24.

Переглядів: 127 | Додав: yurikkk | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0