[ПСИХОЛОГІЯ І СУСПІЛЬСТВО ]
Головна » 2016 » Липень » 8 » Анатолій Фурман. Володимир Роменець як архітектор методології гуманітарного пізнання. Частина 1
09:27
Анатолій Фурман. Володимир Роменець як архітектор методології гуманітарного пізнання. Частина 1

ВОЛОДИМИР РОМЕНЕЦЬ ЯК АРХІТЕКТОР МЕТОДОЛОГІЇ ГУМАНІТАРНОГО ПІЗНАННЯ

 

Анатолій В. ФУРМАН                                                     © 2016

                                                                                     УДК 167/168 : 159.9.019

 

В.А. Роменець «був не просто вченим, а дійсно

мудрою і доброю людиною, якій відкрилися істинні

закони людського буття. Він жив, намагаючись

чинити за законами істини, краси, добра і любові

до людей. І тому для всіх, хто знав, і всіх тих, хто ще

прилучиться до творчості Володимира Андрійовича,

його життя завжди буде освячене як вчинок

і справжня подія буття»

(В.О. Татенко, Т.М. Титаренко [18, с. 11]).

 

«…В.А. Роменець, зважаючи на

грандіозність створеної ним теоретичної

системи, – це Геґель у психології»

(Автор [20, с. 9]).

 

В.А. Роменець – Будівничий української

філософсько-психологічної школи

 

Плин буденності невблаганний. Дев’яносто літ проминуло від того моменту, як у київській сім’ї службовця Андрія і Ірини Роменців народився Володя, котрому судилося стати Будівничим української філософсько-психологічної школи винятково плідного і перспективного культуротворчого формату, і промайнуло майже вісімнадцять років, коли його земне життя обірвалося і, за висловом античних мислителів, він приєднався до більшості. Про академіка В.А. Роменця як про талановитого філософа і психолога, історика і логіка, культуролога і педагога багато сказано світлого, аргументованого, вагомого українськими та російськими відомими науковцями. Відрадно констатувати, що особливо інтенсивно освоєння розумово неосяжного теоретичного материка цього славного самородка нації відбулося в останні роки: побачили світ і спецвипуск журналу «Психологія і суспільство» (2011. – №2 [11]), і дві фундаментальні збірки праць – «Психологія вчинку шляхами творчості В.А. Роменця» (2012 [10]) та «Академік В.А. Роменець: творчість і праці» (2016 [1]), що вивчають, удетальнюють і збагачують його творчу спадщину, і присвячені цьому велету українського духу двотомний підручник П.А. М’ясоїда (2011, 2013 [6]) та монографії А.В. Фурмана і С.К. Шандрука «Сутність гри як учинення» (2014 [30]) і П.А. М’ясоїда «Психологічне пізнання: історія, логіка, психологія» (2016 [9]).

І все ж участь у міждисциплінарному круглому столі на факультеті психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка із цієї урочистої нагоди (20.05.2016 [2]) та активна міжособистісна комунікація з учнями і наступниками В.А. Роменця однозначно вказують, що креативне освоєння та інтелектуальне олюднення його поки що мало збагненного за ідеями, концептами, епістемами та узагальненнями теоретичного материка лише розпочинаються. Адже очевидно, що сьогодні потрібно не тільки цитувати, переповідати і пропагувати світу, без сумніву, геніальні наукові напрацювання цього славетного українця, а й брати на озброєння оригінальні форми, методи, способи і засоби його психософійного методологування, з допомогою яких є можливість розв’язувати найскладніші проблеми людського буття – свідомості і несвідомого, життя і смерті, свободи і відповідальності, вчинення і життєвого шляху, пізнання і самотворення тощо. Інакше кажучи, на передній план творчої рефлексії сучасних достойників інтелектуального дискурсу в лоні міждисциплінарних теоретизувань постає Володимир Роменець як методолог, котрий створює й самісно апробовує пропоновану ним систему методології гуманітарного пізнання. Тим більше, що добре відомо: передаються не стільки знання, дослідницький досвід, а шляхи-способи їх добування, конструювання, оформлення, тому найцінніші не відкриття самі собою як результат інтелектуальних зусиль, а ті методи, з допомогою яких вони здійснюються.

У цьому аналітичному контексті у 2011 році нами проведене пілотне дослідження, котре вказало на те, що історична постать Володимира Роменця вражає не лише титанічною пра­цьовитістю, колосальною ерудицією і вагомими творчими здобутками, але й досконалістю діалек­тичного вчинкового мислення, що у взаємодоповненні дали змогу створити “вселенський теоретичний світ” виняткової повноти й метасистемної досконалості. Була обґрунтована теза, що “В.А. Роменець – це Гегель у психології”, у зв’язку з чим наведені логіко-змістові та суто процедурні паралелі між їх енциклопедичними ученнями. Зокрема, підкреслено, що обох мислителів об’єднують не лише методологічні настановлення і засновки миследіяльності, а й діалектичний метод, який здійснюється у творчості українського достойника за вчинковим принципом. У підсумку доведено, що саме завдяки методу вчинкової діалектики академіку Ро­менцю вдалося виявити вчинковий архетип, створити психософію вчинку та новий синтетичний напрям розвитку соціогуманітарного знання – канонічну пси­хологію (див. [10, с. 108–116; 20].

Нещодавно нами здійснене вивчення творчості В.А. Роменця не стільки як потужного, непересічного теоретика-гуманіста, скільки – і це, зауважимо, найважливіше – як яскравого, послідовного і продуктивного методолога, «котрий своїм самопізнанням освоїв новий шлях розвитку наук про людину – вчинково-канонічну схему організації гуманітарного пізнання як рефлексивну миследіяльність особливого – психософійного – типу» [1, с. 204]. Власне пропоноване дослідження, ґрунтуючись на щойно отриманому науковому матеріалі, відтепер на рівні надзавдання, деталізує і збагачує систему методологічних знань про засадничі принципи та базові форми філософського методологування академіка Володимира Роменця, що тезово окреслені також А.А. Фурманом (див. [19]).

 

 

Постання ідеї методологічних революцій у сфері науки

 

Для більшості глибокодумних дослідників, котрі професійно працюють на ниві гуманітарного пізнання, вже в останні десятиріччя ХХ століття стало однозначно зрозумілим, що визначення першооснов окремої науки (передовсім психології, соціології, культурології, історії чи педагогіки), тобто обґрунтування її об’єкта, предмета, засадничих проблем, провідного методу і базових категорій, є завданням не теоретичним, а суто методологічним. Так, Імре Лакатош ще у 1972 році наголошував, що, саме прийнявши ту чи іншу версію методології науки, ми отримаємо сутнісно різні її раціонально витлумачені історії (див. [33]). Він указував на чотири версії (індуктивізм, конвенціоналізм, фальсифікаціонізм, методологія дослідницьких програм), які рух-поступ науки відповідно відмірюють або відкриттям неспростовних фактів та їх індуктивними узагальненнями, або винайденням дедалі простіших класифікаційних систем, або висуненням теорій та їх спростуванням у вирішальних експериментах, або конкуренцією і витісненням наукових програм.

Вочевидь, до цього слушно додати принаймні ще два відомі концептуальні погляди історичного розпросторення науки: вона розвивається відкриттям, що підтверджує рефлексивний аналіз її поступу самими науковцями із внутрішніх позицій цієї інтелектуальної сфери, або ж завдяки науковим революціям, підсумком яких є зміна парадигм (Томас Кун, див. [32]). Проте й названі варіанти розуміння того, чим можуть бути виміряні зсуви в науці. методологічно не прояснюють ситуації, тому що в першому випадку не розрізняється те, про які власне відкриття мовиться – про нові факти, концепції, теорії чи класифікаційні системи (на кшталт таблиці І. Менделєєва), а в другому – не з’ясованими залишаються внутрішні механізми розвитку науки й відтак – той важливий аспект, що висвітлює реальні причини зміни однієї парадигми  іншою, адже тут «криза» вказує лише на неможливість співтовариства вчених працювати по-старому.

Стосовно методологічної концепції зміни парадигм Т. Куна зауважимо, що вона, маючи як переваги, так і обмеження у сфері соціально-психологічного пізнання (див. [27]), «не може бути безпосередньо застосована у царині гуманітарних наук, тому що є теоретичною моделлю реконструкції історичного руху-поступу природного і технічного напрямів наукового пізнання, діє як рамкова умова організації життєдіяльності наукового співтовариства, а тому потребує істотного логіко-змістового збагачення у проекції на специфіку здобування психосоціального знання – його проблемно-тематичну фільтрацію, парадигмальних відбір, концептуальне ущільнення і метатеоретичне переформатування» [24, c. 84]. Тому нами не лише розглянута можливість проведення міждисциплінарних парадигмальних досліджень, а й аргументована їх багаторівневість, аналітично схарактеризована генеза метапарадигм психологічного знання в контексті епістемної перспективи філософування (позитивізм, критицизм, конструктивізм, методологізм), обґрунтована варіативність парадигмально-дослідницьких карт, з допомогою яких наукове співтовариство (школа, організація) рухається у розгадуванні таємниць-закономірностей дійсності суспільного повсякдення і соціального буття людини в цілому, нарешті запропонована критеріально виважена типологія парадигмально-дослідницьких методологій (див. [23], [24]).

У цій проблемній ситуації обґрунтування істотних зсувів у розвитку науки, причому ще більшою мірою соціогуманітарної (головно зважаючи на виняткову складність та рекурсивність її дисциплінарних упредметнень), є зміна методологічного підходу, а саме від самодостатнього аналізу епістемних одиниць (фактів, гіпотез, проблем, теорій, вирішальних експериментів, дослідницьких програм, наукових ліній чи шкіл тощо) до умов і схем організації наукової сфери і базових форм пізнання вчених усередині її інтелектуально та особистісно організованого життя. Інакше кажучи, треба евристично змінити фокус методологування від виокремлення низки знаннєвих елементів до тих організаційних структур (ковітальних, культурних, розумових, діяльнісних), які забезпечують «життя» і динаміку становлення цих елементів, себто відкриття нових різнооформлених знань як головного продукту наукової творчості. Схема, а тим більше форма, організації пізнання змістовно охоплює як інституційну, так і спільнораціональну дійсності наукового загалу. А це означає, що за умов її окремішньої реалізації досягається специфічна відповідність між засобами і методами, оргформами мислення та емпіричного пошукування, критеріями відбору задач і проблем, розумінням того, що таке знання і як його належить використовувати, нарешті між організацією робіт (досліджень, комунікації, кооперації та ін.) та діяльністю і функціями відповідних інституційних утворень.

Отже, мовиться не стільки про наукові революції, які характеризуються великою невизначеністю того, що ж насправді змінюється у сфері науки (скажімо, стандарти доказовості, пріоритетні для вчених проблеми, спосіб життєдіяльності інтелектуального товариства, панівний тип онтологічних картин, критерії оцінювання успішності дослідних програм чи всі ці інтегральні параметри або їх певний набір), а про методологічні революції, котрі визначально забезпечують еволюцію науки (Г.Г. Копилов [4]). І зумовлено це тим, що онтологічні картини та уявлення, традиційно поіменовувані науковими відкриттями, первинно спричинені прийнятою й опрацьованою в конкретний історичний період схемою організації пізнання й реалізації наукових знань, а тому становлять вторинний продукт щодо підходів і способів набування таких знань і стосовно віднайденого взірця чи порядку їх використання. Ниі, як і в минулому, наука та її сегментні напрями – природничий, технічний, соціогуманітарний – розвиваються від основних форм (схем) організації пізнання до створення нових форм чи схем. Відтак «усі «наукові революції», всі акти розвитку сфери науки відбуваються з методологічних позицій» [Там само, с. 118]. Тому закономірно, що ті достойники людства, котрі запропонували нові схеми організації мислення і діяльності, вибудували самобутні концептуальні каркаси або мови науки, збагатили світову культуру не лише достеменними знаннями, а й оригінальними методологічними концепціями та зразками досліджень нового типу, є методологами першої величини.

 

Володимир Роменець – методолог психософійного духу

 

Методологом найвищого культурницького ґатунку у сфері гуманітарного пізнання є видатний український психолог-мислитель другої половини ХХ століття Володимир Андійович Роменець (1926–1998). Внутрішньо опонуючи тогочасній владній ідеології і масовому узвичаєному повсякденню, власною титанічною працею він творив історико-психологічну науку, теорії творчості і вчинку, канонічну психологію та унікальну методологічну оптику вчинково-діалектичного погляду на Людину і Світ у їх нестійкому відношенні і діалектичній єдності, багатоманітті канонічних оформлень і феноменальних оприявнень, і зрештою реалізувався як фундатор нової філософсько-психологічної системи загальнолюдської культурної значущості. Постать ученого вражає не лише непомірною працьовитістю і зосередженістю пристрасної до істини і правди думки-свідомості, колосальною ерудицією і вагомими творчими здобутками, а й  досконалістю діалектичного вчинкового мислення, що у взаємодоповненні дали змогу виплекати «вселенський теоретичний світ» (П.А. М’ясоїд) виняткової повноти і метасистемної досконалості. Як філософ-гуманіст, він зумів обійняти своїм вогненним розумом неосяжний масив історико-психологічного матеріалу, напрацьований титанами людства, і профільтрувати його незбагненною силою рефлексивної свідомості з допомогою власноруч змайстрованого впродовж десятиліть методу вчинкової діалектики (див. [20]). Цей метод став тим «магічним кристалом», крізь який була проінтерпретована історія психології й на підставі якого запропонована оригінальна модель інтеграції психологічного знання (М.С. Гусельцева [3, с. 92], що охоплює всю духовну історію людства й не має аналогів у світовій практиці гуманітарного пізнання. Причому «мислення В.А. Роменця, як стверджує П.А. М’ясоїд, – постнекласичне, це мислення живої, одухотвореної людини, канон невпинних, натхненних і величних пошуків, які відкривають тим, хто до них долучається, нове бачення людини і науки, що вивчає її» [9, с. 470]. Як процес, що самоорганізовується за вчинковим законом, це мислення породжує і продовжує само себе: «одна думка стає поштовхом для іншої, одна спіраль мислення переходить в наступну» [Там само, с. 463]. У такий спосіб в особі творця-автора безперервно тривала діалектична екзистенція його власного мислевчинення із завданням створення теоретичного світу про надскладні відношення у тріаді «Людина – вчинок – Світ», відтак про безпосередню присутність психічного у світі, про свідомість як спосіб існування людини у Всесвіті, про діалектику життя і смерті (поцейбічного і потойбічного), про пошуки і цілеорієнтаційні зміни сенсу життя.

 Кілька років тому нами окреслені віхи творчого шляху академіка Володимира Роменця як методолога, котрий не тільки створив метатеорію вчинку як систему систем, а й відкрив й у повсякденній практиці власного миследіяння зреалізував, головно завдяки новоосвоєному типу мислення, метод, яким рухався від теорії творчості та історії всесвітньої психології до психософії вчинку й теорії канонічної психології (див. [20]). Причому ідеалізована статика вказаної метатеорії легко змінюється динамікою дискурсивних актуалізацій, позиціювань і розмірковувань за умови рефлексивно вмілого використання її ідей, принципів, підходів, методів і засобів до постановки та розв’язання нового класу наукових і суспільних проблем. За миследіяльнісним потенціалом цьому методу немає рівних на соціогуманітарних просторах сучасної людської думки, а його автор, поруч із Аристотелем, Беконом, Галілеєм, Ньютоном, Декартом, Кантом, Лакатошем, Щедровицьким та ін., стає ще й методологом геніальної величі, зважаючи на грандіозність того Дому – Храму софійності, – котрий він побудував.

Воднораз не менш важливо й те, що у першому наближенні тоді ж нами обґрунтована, однак поки що тне підтримана жодним наступником чи прибічником творчості українського мислителя-достойника, метафорична теза: «В.А. Роменець – це Геґель у психології». На її підтвердження наводяться логіко-змістові та суто процедурні паралелі між енциклопедичними ученнями обох мислителів, наголошується, що їх об’єднують не лише методологічні настановлення і засновки миследіяльності, а й діалектичний метод, реалізований у творчості українського самородка за вчинковим принципом. Однозначно доведено, що саме метод вчинкової діалектики дав В. А. Ро­менцю змогу виявити вчинковий архетип, створити психософію вчинку та новий синтетичний напрям розвитку соціогуманітарного знання – канонічну пси­хологію. І все це стало можливим завдяки поскладовому роз­гортанню вчинку (у його ситуаційному, мотиваційному, дійовому і післядійовому визначеннях) у лоні руху-поступу самотвориль­ної думки як єдності принципів, форм, методів і засобів учинкового методологування. У такий спосіб уреальнюється вчинко­вий канон, а метод учинкової діалектики примножує потенціал людського духу та збагачує культуру.

 

В. А. Роменець як мислитель-еволюціонер і як методолог-революціонер

 

Метою цієї розвідки є аргументоване висвітлення методологічної оптики творчого шляху академіка Володимира Роменця як визначальної у побудові історико-психологічної науки і метатеорії вчинку із культурно-гуманістичних позицій, а її головне завдання полягає в обґрунтуванні новизни і виняткової евристичності базових форм методологічної організації дослідницької діяльності цього велета українського національного духу, а саме самобутніх принципу, підходу, методу і способу як важливих інструментів його повсякденного філософсько-психологічного методологування. Їхнє логічне узасаднення базується на тому, що, розробляючи й демонструючи зразки досліджень нового типу, утверджуючи вчинкову формосхему організації гуманітарного пізнання, вчений покроково створює самобутню методологічну концепцію, котра в метатеоретичному річищі рефлексивних розмірковувань охоплює сув’язь форм, методів, способів і засобів миследіяльності, її системними продуктами спочатку є психологія творчості та історія всесвітньої

психології (ІВП), а на вершині творчого сходження мислителя – філософія минущого, психософія вчинку і канонічна психологія.

До прикладу, відрадно зауважити, що осереддя пропонованої В.А. Роменцем психософії вчинку є по-справжньому методологічним, тоді як епістемне узмістовлення становить її світогляне тло або софійний контекст, що розпросторюється як актуальна нескінченність, котра породжує скінченне – всезагальну мудродайну обдарованість людини – і повертає його, головно у людських учинках і творіннях, у своє лоно, характеризуючи повноту і достеменну єдність смислової ритміки суспільного буття, його переживання як неподільності миттєвості і вічності. Причому в співвідношенні суто теоретичної і методологічної складових у висвітленні психософійного горизонту вчинення, до якого конструюються сходинки екстатичного (себто найвищого за ступенем особистого захоплення і натхнення) буття, явно переважає друга. Так, у двох розділах «Історії психології ХХ століття» [15, с. 710–721, 771–783], безпосередньо присвячених вказаній проблематиці, наявні всього чотири тематичні лінії теоретизування. Підтвердженням цього є те, що психософія, мудрість учинку тлумачиться як:

а) «цілісна система уявлень про закономірності становлення та виявлення у вчинковому діянні сутності індивідуального людського буття»;

б) «достеменна психологія та філософія буттєвої мудрості» у її натхненності як готовності та спроможності людини відчути, пережити стан осягнення квінтесенції життя;

в) логіко-психологічна сутність учинку, за якої «спостерігається певна діалектика предмета пізнання: якщо на етапі загальної теоретизації вчинок постає як складне багатозмістове явище, синтезоване за своєю природою, котре має розглядатися з певною мірою абстрагованості від реальності індивідуального життя особистості, то на етапі прикладної теоретизації конкретні буттєві ознаки вчинкової активності індивіда постають первинними, вихідними, і саме вони визначають той змістовий зріз, у якому вивчаються, досліджуються, аналізуються зовнішній і внутрішній змістові пласти діяння людини у світі»;

г) софійність, мудрість як достеменна згармонізована єдність смислової повноти буття людини у форматі духовного злиття з абсолютною сутністю, як «драматичне розкриття характерів, ситуацій, саморозкриття світу, в якому люди бачать одне одного і знаходять між собою взаєморозуміння».

Натомість методологічних ліній рефлексивного аналізу в згаданих розділах принаймні вдвічі більше, що яскраво унаочнюють тематизми стосовно логіко-змістового наповнення психософійної сфери вчинкової присутності людини у світі і подієвої наявності світу в житті людини. Мовиться, власне, про всеосяжні визначення психософії вчинку як:

• засобу пізнання і світоглядного орієнтиру у виборі людиною справи, життєвого шляху;

• пізнавального засобу і пізнавальної системи науково обґрунтованого і професійно зорієнтованого діяння, заснованого на логіко-історичних закономірностях існування досліджуваних явищ у центрі феноменального багатоманіття яких перебуває унікально індивідуальне людське буття;

• «своєрідної функціональної моделі індивідуального буття, яка постає системою конкретних знань», причому як про його сутність, так і про методи і засоби їх застосування задля досягнення певного рівня володіння особою реальними технологіями самозабезпечення ефективності розгортання власного життєдіяння;

• цілісної моделі будь-якої завершеної форми творчої діяльності людини (мистецької, наукової, духовної та ін.), що становить не лише прообраз психософії вчинку, а й «засіб установлення, врівноваження, утвердження паритетно-сутнісних стосунків» між світом і людиною», її неповторним єством та екзистенційною безоднею буття;

• власне психософії – «шляху до мудрості, шлях до того, як бути натхненним, спрямованим до світу в якості активного, дійового партнера», здатного опанувати системою засобів учинкового самопрактикування, своєрідною «технологією буття»;

• вектора пізнання сутності вчинку в актах прикладного теоретизування, що передбачає обов’язкове задіяння відповідних засобів, проведення багаторівневого аналізу сутнісних ознак учинкової активності суб’єкта, забезпечення методичної цілісності дослідження вчинкових форм життєдіяння шляхом застосування адекватних засобів (прийомів, методів, методик, технік) теоретичного та емпіричного осягнення предмета вивчення чи конструювання.

Водночас психософія – це сходинки пізнання як дивовижний путівник в осягненні світу (як зовнішнього, матеріального, так і внутрішнього, індивідуального засвіту Я) через учинок, що пропонують дослідникові пройти послідовність певних аналітичних і тлумачних дій у визначенні сутності предмета вивчення й «постають як етапи існування та розгортання буття».

І насамкінець, психософія – це завершена система діяльності стосовно призначення людини як творчої непересічної особистості, котра здатна до катарсистичних злетів, до рівноваги між феноменом (реальним горизонтом повсякдення) і ноуменом (ідеальним планом буття) зі збереженням сутнісної суперечливості їх як спонукального механізму «своєрідного кругообігу енергії – творчої, духовної, людяної, життєдайної».

Подане аргументаційне украплення – тільки локальний сегмент підтвердження широкого вжитку Володимиром Андрійовичем у самодостатньому філософсько-психологічному дискурсі таких визначальних для нього методологічно навантажених понятійних маркерів, як «шлях», «спосіб», «засіб», «метод», «вектор», «сходинки-дії», «технологія», «механізм». До цього, безперечно, треба додати новостворену ним схему організації власної мисленнєвої творчості, що центрується довкола логіко-канонічної структури вчинку в циклічній наступності ситуаційного, мотиваційного, діяльного і післядіяльного компонентів в інтелектуальній проекції на історію всесвітньої психології і багатолику феноменологію людського життя. Ця схема спочатку усвідомлюється українським любомудром як ідея вчинку-осередку психологічної системи, далі на її підґрунті набуває вагомості вчинковий принцип аналізу історії психології та сучасного для нього предметного поля теоретичної, себто канонічної, психології («Вчинок є каноном психологічного знання, адже в самому вчинку, в самому вчинковому осередку перебуває канон» [15, с. 827]). Ще далі розвивається культурно-гуманістичний підхід як стратегічна визначеність взаємозалежних пізнання і самопізнання, теоретизування і методологування, віддзеркалення і творення тепер уже філософсько-психологічної системи; і наостанок конструюється й освоюється вчинковий спосіб людського буття як прагматичний засіб висвітлення природи і сутності психічного, яке слугує своєрідним екзистенційним знаряддям самовідображення світу. У результаті вчинок постає не лише каноном психологічного знання (історико-теоретична лінія творчості мислителя), а й оргсхемою філософського і прикладного методологування, формою тієї унікальної психодуховної практики, за якої людина, «будучи теоретиком і практиком в одній особі» (П.А. М’ясоїд [8], а також [25]), творить світ, себе у світі та спосіб і характер їхнього співіснування. Власне, це вказує на виразне виокремлення й переважання у пізнавальній творчості В.А. Роменця, особливо в її останній період, методологічної лінії, що вимагала від нього як значних інтелектуально-вольових зусиль, так і спричинила у підсумку креативні наукові здобутки.

П.А. М’ясоїд, як невтомний натхненник та активний популяризатор творчості свого вчителя, небезпідставно називає В.А. Роменця революціонером у психології (див. [7], [9, с. 389–453]). Проте тут потрібне уточнення. Так, Володимир Андрійович справді запропонував, і головне – втілив у багатозмістовий формат власного творчого життя, нову – мислевчинкову – схему організації історико-гуманітарного пізнання й відповідну їй оригінальну форму рефлексивного методологування як практики виняткового інтелектуального типу, центровану на орбітах його свідомості і самосвідомості навколо логіко-канонічної структури вчинку як ідеалізованого еталону філософсько-психологічного дослідження. Окремо зазначимо: новизною та оригінальністю вражає не сам масив зібраного талановитим ученим культурно-історичного матеріалу (від символів первісної свідомості, фольклорних знахідок, релігійних уявлень, живописних, музичних, скульптурних і художніх творів до філософських, наукових, ідеологічних, соціальних здобутків), і навіть не створена ним «нова теорія історико-психологічного процесу» та «послідовний виклад наукових пошукувань», реалізованих у відповідних теоріях, системах, напрямах, школах у зв’язку із історією людської культури» [17, с. 7], як зазначається в авторефераті докторської дисертації вченого (1990 рік), адже це всього лише об’єктивовані мовними засобами результати тривалої напруженої пізнавальної творчості, так би мовити, «згорнута у продукт» буттєва екзистенція його діалектичного вчинкового мислення. Первинно головне й неперехідно унікальне в життєдайному індивідуальному образі В. А. Роменця – це вчинково-канонічна організованість його миследіяльності, тобто та схема організації гуманітарного пізнання, яка об’єднує навдивовижу різноликий матеріал духовної культури людства розумово й оргдіяльно, логічно й історично, теоретично й методологічно, причому в нову філософсько-психологічну систему небувалої панорамної повноти, котра поєднує різнотипні знання з доти розрізнених джерел і культурницьких ніш, вибудовуючи грандіозну епістемну дійсність з її «золотим осереддям» – понятійно-категорійним ладом сучасної психології. Підтвердження сказаному очевидне: Роменцева схема пізнання, інтегруючи у собі раціональні моменти-складники, становить «зародок» нового порядку чи способу розвиткового функціонування гуманітарних наук, є тим «магічним кристалом», що задає «вигляд» психології у різні історичні періоди її розвитку, створюючи замкнений у собі, величний і самодостатній, теоретичний світ.

Отож як мислитель В.А. Роменець, безперечно, – еволюціонер, котрий переосмислює творчу спадщину інших відомих філософів і науковців,  причому еволюціонер прискіпливий до деталей, надміру відповідальний за кожне виголошене слово, еталонно гуманний у повсякденних взаєминах і вчинках. А ось як  методолог культурно-історичного спрямування, психософійного духу і креативного способу життя, він, безумовно, є революціонером – мужнім і водночас толерантним на проторених ним самим шляхах до істини у царині ювелірно методологічно вивіреного теоретизування, особистісного мислевчинення й самісного творення. У цьому сутнісному вимірі творчого шляху, вочевидь переповненому трансцендентними актуалізаціями сферної матриці власної свідомості-самосвідомості, він справді революціонер, новатор, першопроходець.

 

 

Переглядів: 126 | Додав: yurikkk | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0